ЯК МИ КОЛЯДУВАЛИ
Святий вечiр - це останнiй день до Рiздва або канун Рiздва. На це свято треба, щоб було приготовлено дванадцять страв на вечерю. Також це останнiй день великого Рiздвяного посту, який триває з двадцять восьмого листопада до шостого сiчня. На цiй день прийнято колядувати. Ось так було зi мною рiк тому назад:
Я зi своїми друзями пiшов колядувати. Було тодi темно, смутно й радiсно, як пам'ятаю. Ми сподiвались на велику здобич - багато цукерок та ГРОШI!
Домовились зустрiтися бiля мого дому. Друзiв моїх було лише троє : Iван, Тарас та товстенький друг - Богдан Наливайко, ми його називаємо "Поїдайко", бо скiльки б вiн не їв, не як не мiг наїтися! Але така маленька кiлькiсть людей не як не могла заважити нам достигнути своєї мети!
Мiй друг - Тарас, вiн був середнiй. Не великий й товстий, але не маленький i худий. Мозком вiд серед нас не вiдзначався, але не був дурним, як старе колесо!
От i зiбрались ми... стоїмо з Тарасом та Iваном - чекаємо "Поїдайко", мабуть сидить собi у хатi, поглинає вареники зi сметаною, не дивиться на час - нiбито товстий бегемот! Через 20 хвилин:
- А ось i я, - говорить радiсно ситий Богдан, - чому такi сумнi?
- Ти годинник сьогоднi бачив хоч раз пiсля ранку? - З лихою посмiшкою говорю я.
- Боже мiй! Скiльки вже часу!
- Так мiй друже. Ти запiзнився вже на 20 хвилин!
- Яка ж я дурепа!
- Нарештi зiзнався! - буркнув Тарас.
I ми пiшли...
Все укрито снiгом, нiби бiлою товстенною ковдрою. По колiно увязаємо. Мабуть тiльки бульдозер може б й допомiг, якщо б не зав'яз у снiгу. У всiх хатах горить свiт.
Приходимо до першої хати. Стукаємо у дверi:
- Хто там? - питає господарка.
- Це Колядувальники! Можна посiвати?
- Колядувальники? Я обожнюю колядувальникiв! Проходьте будь ласка!
Як звичайно ми заспiвали, посипали пшоном пiдлогу господарiв, все пройшло дуже гарно.
- Менi дуже сподобалось! Чого ви бажаєте? - питає господарка?
- Побiльш цукерок та ще чогось смачнесенького, будь ласка - говорить Наливайко.
- ПОЇДАЙКО!!! - говоримо разом!
- Пробачте його будь ласка, нам би не багато цукерок та грошей... - говорить Тарас.
- Добре, тримайте.
- Ти ж тiльки вареники поглинав! Куди в тебе лiзе! Чи в тебе живiт, як океан, чи бiльше?! - посмiхався Iван.
- Я дома не їв солодке. Та й вiд цього морозу вже зголоднiв.
Коли ми йшли до другої хати, раптом почалася хуртовина. Нiхто не злякався крiм Наливайко:
- Ми заблукаємо та загинемо! Я не хочу вмирати! - реве бiдолаха Богдан.
- Не реви. Ти ж чоловiк! Тримай себе в руках! Ти не помреш. - говорить Iван.
- Чому? - питає Богдан.
- Бо в тебе дуже багато сала, Поїдайко! Протягнеш на ньому тиждень, не менш.
- Це не сало, це в мене м`язи, тiльки вони не дуже тренованi - говорить "Поїдайко".
Далi все було дуже гарно. Заметiль скiнчилася так швидко, як i почалась. "Поїдайко" нарештi замовк i вiдкривав рота, тiльки коли посiвав. Але менi здається краще б вiн цього не робив. Що б його голос перекричати ми с Тарасом кричали в усе горло. Ми зiбрали дуже багату здобич, але пiдiйшла черга це добро дiлити...
- Кому бiльш треба отримати грошi? - я питаю.
- Менi - сказав Iван.
- А цукерки, ласощi?
- Дай вгадаю - говорить Тарас - треба їх вiддати Поїдайковi!
- Гарно кумекаєш.
- ГЕЙ! Годi вже жартувати! - усю нiч бiсився Богдан.
- Всiм порiвну!
- Згоднi! - кричать усi.
Ось так я провiв колядування. Зосталися тiльки гарнi спогади. Всi були задоволенi. Я об'ївся цукерок тодi, та це вже не важливо. Головне що все пройшло добре!
| 
